|
|
Чергове ядро імпотенції сучукрліту
Ще одна варіація на тему відсутності в світовій літературі українських компонентів.
Перечитуючи класику: Роберт Льюїс Стівенсон, "Острів скарбів" проти сучукрліту
Загальновідома морська пригодницька повіть про піратів та скарби, від початку націлена на підлітків. Писати про сюжет немає сенсу. Натомість у техніці є цікаві моменти:
Розподіл героїв. Оскільки сюжет цілковито вільний від психологічної мотивації (як і в більшості пригодницьких творів, ним рухають не думки персонажів, а задана ціль), система героїв стає психологічним центром твору. Відповідно, гарно вибудувана система персонажів є другим "китом" тексту. При цьому персонажі від початку розділені на два боки барикад "функціонально" - пірати проти "чесних" учасників експедиції.
Стівенсон чинить просто, але дієво:
- функціональний поділ героїв не співпадає з психологічним. Простіше кажучи, не всі "хороші" - хороші як люди, аналогічно з поганими. Сквайр Трелоні - дубоголовий, капітан Смоллет - солдафон, а Сільвер сміливий і харизматичний. Таким чином, по-перше, герої оживляються, по-друге, увага читача фокусується і на негативних персонажах, по-третє, зникає дидактичність, характерна для підліткової белетристики (наприклад, "Кораловий острів" Балантайна, на якому пізніше пасся Голдінг).
- різна інтенсивність вияву певних рис у персонажах + відтінки. Простіше кажучи, автор акуратно зображує риси персонажів, не даючи їм перетворитися на опереткових героїв (що теж характерно для підліткової белетристики). У тексті немає Мужнього Капітана, Наївного, але Безстрашного Юнги, Демонічного Пірата тощо. Таким чином майже вдається уникнути шаблонності персонажів. Тут поправка - доктор Лівсі та Джим однозначно позитивні герої з ризиком звалитися у "шаблон", але Джима трохи відтіняє недисциплінованість, а Лівсі - детально промальований портрет.
Натомість всі другорядні герої - функції з практично однією рисою. Але для другорядного героя достатньо мінімальної риси, яка дозволить відрізнити його від інших - і уже добре.
Різна сила вияву важлива, оскільки перехід яскравого героя з "темного боку" на "світлий" загалом не дивина. Але у тексті Сільвер не до кінця поганий чи хороший, і не до кінця - падлюка. Тому він живий і цікавий.
- незакінченість. Про смисл прийому говорити зайве, але в межах жанру він мегаважливий (текст примушує думати читача і знімається дидактичність). Що сталося з Сільвером і піратами? Яку долю отримав Джим з урахуванням його втечі? Як склалася його доля? Прикметно, що у екранізаціях тексту всі ці недомовки стараються вирішити для читацького спокою: Сільвер зазвичай гине від випадкової кулі (на заслужену він недотягує, а залишити в живих - неправильно за логікою тексту) ітд.
Здавалось би, все це - лютий баян вікової давності. Але чому наші шайзешрайберз Шкляр, Дереш, Ульяненко, Кожелянко, Кокотюха, Я.Стельмах та інші не слідують (слідували) за Стівенсоном? "Господа, почему вы не учитесь?" (Ільф-Петров)
І дійсно. Здавалось би - все настільки просто. То чому ж так плоско?.....
| Рейтинг | Оцінили | Переглянули |
|---|---|---|
| 7 | Сергій Рибницький , Zaratustra , calvin , В'ячеслав Шестопалов , silverwolf , aqua Toffana , Фрезія. | 215 |
2012-01-06 09:00:56
Згоден, прозові твори на сьогодні дійсно не дуже в плані сюжету та персонажів. Не беруся вигадувати чи вгадувати, чим сучасні прозові українські автори мотивуються, але іноді я перелистував в книгарнях їхні твори – за щось суттєве не міг зачепитися. Не знаю, можливо, це дань моді, адже деякі з сучасних українських творів за своїм стилем доволі сильно змахують на світові бестселери. Сюжети взагалі беруться з буденності людей, які за своєю функціональністю швидше мертві, ніж живі. Персонажам явно не вистачає харизми – тоді це можна або пародіювати, або просто сказати, що пишеться наукова праця. Мертві персонажі немов вбивають нашу фантазію. Гадаю, тут проблема в тому, що автори рідко дозволяють персонажам жити в собі чи пропускати через себе.
З сюжетом взагалі складно. Адже зрозуміло, що вигадати якусь цікаву унікальну історію на сьогодні не просто. Хтось кидається в документалістику (це цікавим виходить лише іноді), хтось хоче показати з середини певний світ (мода, банкіри, проститутки і т.д.), а ще хтось слідує прийнятим шаблонам пригодницької чи детективної оповіді – загалом в більшості це не продаж, тому не дивно, що більшість видавництв дають зелене світло подібним творам. Певний успіх буває лише тоді, коли сюжетні шаблони намагаються зруйнувати, а персонажі не такі однозначні як це може здатися, більше того, коли характер персонажу несподівано змінюється.
Мушу зізнатися, що українських авторів прози практично не читаю – іноді підсвідомо починаєш їх копіювати, а потім позіхаєш від власних творінь. Здається, що література за останній час стала такою, аби тільки на продаж, але однозначно більше нічому вона читачів не вчить і нічим більше не захоплює. Можливо, я дещо категорично висловив думку, але сучасній українській літературі ще дуже і дуже треба рости, а ще потрібні нові автори з творами для більш широкої маси населення, а не лише для міської культурної еліти… Вибачайте, якщо комусь ненароком забив кола в серце.