ВАТРА

Все перемішалось. Дим від багаття і дешевих цигарок, винні алковипари, легкий поцілунок вдосвіта, відсирілі сірники, залежані боки, запізнілий страх застудити нирки, сподівання на дорогу, відчуття втрати віднайдених місць.

Прокинутись в подібному місці, прокинутись і побачити щось таке — варто того, щоб про це пригадувати. Сонце, що сходить і гори в мареві і пучках вранішнього світла, а далі гряда, яка невиразна через дивний ефект гри туману і повітря пронизаного чимось незнайомим. Я намагаюсь остаточно прокинутись і механічно перебираю пальцями солому, яка нерівномірним настилом вкриває печеру, в яку з вечора не було страшно заходити щоб переночувати через надзвичайно довгий день і величезну втому, спальний мішок виконував лише роль атрибуту чогось звичного серед того, що оточувало. Лише зараз починаєш усвідомлювати на якій висоті знаходишся і обережно підступаєш до краю печери в скелі і зачаровано дивишся на зелені складки велетенської ковдри. Озираєшся — вона ще спить. Затишшя, вже цілий день, вона навіть не дуже протестувала, коли ми нарешті налаштувались до сну, а в печеру щось залетіло і шаруділо, що зрештою теж змовкнуло. Втома і екстремальні умови бувають напрочуд очищувальними і заспокійливими. Але якщо ти тут на довго — слід готуватись до всього. Вилікувати власне безумство підвладно людині лише власними силами, до зцілення когось можна лише підштовхнути. Мені теж потрібна ця терапія, сподіваюсь ці місця принесуть в мене якийсь баланс. І я знаю, що вона може розхитати цього човна остаточно, але й покинути його вже не може.

Я закурюю, дивлюсь на власні ноги, що звисають над порожнечею, моя голова наповнюється голосами, обличчями, посміхаюсь про себе і думаю, хто ж насправді ці люди з вчорашнього дня, чому вони випадають з моїх уявлень і попередньої реальності настільки, що важко визначити чи вони потрапили на мій шлях чи це я опинився тут задля того, щоб мені щось розповіли і пояснили.

Вова — художник з Красного Маку, який скидався на брудненького хіпі і занадто якось метушився — перший кого ми зустріли тільки-но піднялись на плато, завзято взявся нами опікуватись і з поспіхом все пояснювати. Показав свої пейзажики і пояснив, що завдяки цьому й зводить кінці з кінцями, намагаючись свої творіння десь спродати. Жив з мамою і сестрою, але намагався якнайбільше часу проводити тут. За його словами, недовчився на художньому чи то у Севастополі чи у Сімферополі (до речі, Дара постійно плутала назви цих міст, хоча того літа ми Севастополя так і не дістались; мене чомусь дратувало як в жіночій голові можуть відбуватись подібні процеси, що не піддавались жодним моїм виправленням) через вживання легких наркотиків. Він почав нам щось пояснювати, що ми трохи запізно, ще вчора тут була величезна тусовка, яку розігнав патруль через те, що з одному наглядачів-сторожів не налили і він викликав наряд, який сміхотворно намагався втиснути в УАЗ п'ятнадцять п'яних рил, який все таки виїхав на верх у що не всі вірили і зрештою це зіпсувало багатьом настрій, так що, продовжував Вова, пороз'їздились хто на Сімеїз, хто в Лисячу Бухту, лишились найбільш витривалі, а я тут і вдома майже, посміхнувся він, одного року я тут був майже до листопада — це прозвучало з якоюсь бравадою. А ще парочка росіян є на Сосновому, теж нещодавно приїхали, потім вам покажу.

Поки говорив, він активно збирав свої речі, складав мольберта і загалом зактивізувався, встигнувши при цьому стрільнути дві-три цигарки, помітивши, що ми перетворились в його персональних слухачів і зрозумівши, що ми нікуди не поспішаємо і скоріше за все збираємось тут затриматись більше ніж на кілька годин. В цей час до нас непомітно наблизився наглядач, який перекинувшись кількома словами з місцевим художником все таки продав нам кілька сумнівних квитків, адже ми таки знаходились на території заповідника, ціна яких прирівнювалась двом пачкам Ватри (преміум по-моєму, цигарки, які були тут своєрідною одиницею обміну, до яких ми згодом теж звикли) і узгодивши з нами, що ми тут тільки переночуємо, зрозумівши, що ми не маємо куди йти, почав розповідати про археологів, які проводять тут розкопки, щоб ми не розводили багаття, що зранку він робитиме обхід і ми не матимемо можливості залишитись довше того часу, поки від нестримних порцій інформації нас не врятував Вова, який нарешті зібрав свої речі і попрямував з місця зустрічі, тягнучи нас за собою.

Ми особливо не розпитували куди йдемо, а лиш стомлено роззирались, а Вова намагався пояснити дисонанс між його (наглядача, міліції, місцевої влади) і їх тут-існуванням (індіанцями, як їх найчастіше тут називали) — поліцейською імітацією діяльності і індіанською імітацією життя; обидва цих існування перетинались в якійсь непристосованості і не притаманності, невиразності у намаганні вхопитись за щось справжнє... Я втрачав нитку його розповіді, а тим часом перед очима виринула напівзруйнована споруда — це була цитадель, уривчасто пояснював нам Вова, а далі місто від якого на поверхні майже нічого не лишилось, тільки комплекс печер у скелях, ми підійшли до гіпотетичних воріт, де розмістились кілька вовиних соратників по цеху, але більш комерційного ухилу, що супроводжувалось також продажем різних дешевих сувенірів і таки симпатичних акварельних пейзажиків. Вова, ніби виправдовуючись, почав їм пояснювати (а це були двоє чоловіків 30-40 років і яскраво вдягнена жінка не визначеного віку), що нас десь потрібно десь розмістити на нічліг, а сам він збирається побувати вдома, а назавтра повернутись.

Дара роздивлялась брязкальця та акварельки, а я намагався вловити джерело руху, через який все довкола ніби бриніло. Згодом, ми віддалились від компанії і роздивлялись навкруги. Через кілька хвилин нас наздогнав Вова і майже завченим текстом розповідав нам про Акустику (печера, де збирались на сейшени, де був просто чудовий звук, на стіні якої був зображений великий фіолетовий слон), інші штучні печери, про існування яких не всі знають, бо їх не видно ззовні, але найбільше він говорив про Тюрму в кілька поверхів вирубану у скелі, зі сходами, кількома приміщеннями на самому розі мису, який саме через це й називали дірявим. Але ми його майже не чули, а коли він підійшов до самого обриву і вирішив побавитись з потоками висхідного повітря, ми просто заціпеніли за кілька кроків від нього. Потім він відвів нас до нашого пристанища і ми домовились на завтра побачитись і дали йому грошей на цигарки і вино і що вже тоді, коли ми трохи відпочинемо він відведе нас до тих, хто тут ще лишився, щоб ми не світились перед Михаличем (сторожом) і туристами.

Він пішов, а ми вирішили трохи прогулятись. Речі ми закинули глибше в печеру, хоча там насправді й не було чого брати, а печера була оснащена особливим “курильним” каменем, валуном зі специфічним отвором, з якого часто курили ганджу і який втримував стійкий характерний аромат. Ми повернулись зворотнім маршрутом повз цитадель, але за підліском не повернули праворуч, а пішли прямо. Їх ми побачили здалеку.

Їх було троє і це була дивна і неординарна компанія, вони сиділи на схрещених ногах колом обличчями одне до одного, голосно і активно щось обговорювали і частенько вибухали приступами заразного майже істеричного сміху. Три мудреці, блін, посміхнулось мені. Маджахед — повністю виправдовував своє прізвисько: худорлява, висока постать в камуфляжі з хаотичним волосяним покривом на обличчі, в дурнуватій шапочці і шаленим блиском в очах, видавався найбільш непередбачуваним і небезпечним з трійці і чимось невловимо характерним відрізнявся від решти двох. Слон — в широких одежах: у вилинялій, незвичної фарби раніше яскравій сорочці, неправдоподібно розклішених штанях, наче дитячого фасону та в солом'яному капелюсі, який своєю дірявістю доповнював весь образ, а з під нього пробивалось світле волосся, що знову викликало асоціації пов'язані тільки з соломою, загалом він нагадував Нюхмумрика з країни Муммі-Троллів, говорив небагато і посміхався дуже дивно, сумно чи що, от тільки велика кількість присохлих виразок на обличчі та бруд трохи псували враження. Колбич був найбільше схожий на дитину серед них, хоча й був найстаршим, але це ставало зрозумілим лише, коли він починав говорити: шорти та рюкзак за плечима не зовсім в'язалися з його густою бородою, здавалось, він потрапив сюди випадково, ніби перенісся десь здалеку і поглинав простір довкола своїми синіми очима, а коли говорив, то змушував замислюватись над назвами звичних речей, він був схожий на бородату дитину, якій може бути і 40 і 70 років, яка прийшла з пустелі або спустилась з гір або її принесло морем і чорт забирай, здавалось він щось знає і всім хотілось його слухати і було просто приємно знаходитись поруч з ним.

Ми присіли біля них і вони продовжували між собою розмовляти, познайомившись з нами дуже органічно, ніби й чекали тут на нас і просто пригостились нашими цигарками. Через кілька хвилин ми теж сміялись, а вітер приємно обвівав наші обличчя і розвівав волосся, в радіусі ста метрів не було жодного дерева, день добігав кінця, було пізнє пообіддя, а “три мудреці” вголос пригадували вчорашню пиятику і конфлікт з “мусорами”. “Уазик подъезжает, а я смотрю, Колбыч начинает з горла глушить водку, чтоб меньше отобрали, а потом начинает орать невменяемый — ну что, забирайте... всех забирайте” - заливається сміхом Маджахед. “Это было реально смешно как три мента хотели загрузить в «бобик» 15 вдрызг пьяных человек”... І щось подібне. Все це власне, розповідалось нам і несподівано обірвалось, всі робили глибокі затяжки і озирались на краєвиди. Раптом все змінилось , ніби невидимий механізм привів все в рух довкола, погляди стали осмислені і всі почали приходити в себе, ніби скинувши з себе незрозумілий стан. Ми дивились на них і посміхались, але зрештою, попрощались, залишивши кілька цигарок, почали повертатись до цитаделі і свого лігва.

Перекусивши і облаштувавшись нашвидкуруч, ми пішли помилуватись тутешнім заходом сонця. Тут це виявилось вартим того і зовсім не банальним. Звісивши ноги і тримаючи цигарку в руках, я все відмахувався від застережень не підходити так близько до обриву і намагався не звертати увагу на судомні приступи паніки Дари, які були зараз зовсім не доречними і вона раптом це відчула і тоді я вирішив припинити дуркувати. Коли я озирнувся на незрозумілий тупіт за спиною, ми помітили ще одного тутешнього мешканця. Це був величезний кіт класичного забарвлення. Це був або лісовий або здичавілий кіт, який бавлячись зробив кілька кіл біля нас, неоднозначно позираючи в наш бік, раптово зник так само як і з'явився. Більше ми його не бачили, але він дав про себе знати, це точно. Нагадавши ніби, щоб ми чогось не забували. Що ми тут тільки гості.

Так от, все перемішалось... Кожне прокидання було особливим, щедро пересипане образами, фразами, обличчями з попереднього дня і марно з того вибудувати якусь струнку хронологію. За день, за два до того...була дорога...майже через всю країну...чотири дні запилених асфальтних, спечених на сонці автострад...мереживо міст і містечок, сотні людей, пейзажів — це все годі розкручувати у власні пам'яті, видавалось, що все це пішло глибоко під шкіру, перемішавшись з піском і кров'ю, біллю в ногах та обгорілим від сонця обличчям...два дні біля моря, нестерпна спека і натовпи червоних туристів, не звиклих до кримського клімату, ми прокидались о шостій, щоб встигнути до спокійної і чистої води, а потім не мали куди подіти себе цілий день серед спеки і гамору довкола...третього дня ми не витримали і подались у випадковому напрямку...чоловік на дорогому позашляховику пропонував нам їхати з ним до Фороса, але ми чомусь зрозуміли, що нам не по дорозі і навіть не через те, що водій все дивно позирав на Дару, після пригоди з двома вірменами на Кіровоградщині, до яких ми сіли від безвиході, простоявши на трасі близько чотирьох годин, які не криючись від нас, живились з дальнобійника, який мирно спав в кабіні при дорозі, що, власне, нас і насторожило й ми ледве їх здихали від нас...ми просто подякували і вийшли в ніч...і що ми робили б у Форосі?...мабуть те ж, що й деінде...ми пробирались крізь пітьму, оминаючи якусь турбазу, несамовитий гавкіт собак, навпомацки розставивши намет провалились у сон.

Прокинулись ми у кримському передгір'ї, складалось враження, що потрапили ми у паралельну реальність через несподіваний портал. Дара відпочила і ми навіть перемовлялись і жартували, чому я безмежно був радий, адже вся ця подорож почала видаватись мені випробовуванням на міцність, тиждень блукань дався взнаки, я раптом відчув спокій, який не міг порівняти з жоднім поперднім досвідом, я дивився на жовтаве, ніби підсвічене з глибини озеро, метрів за п'ятдесят вниз по схилу, на заповідний кряж з чотирьох мисів, який дійсно з цього ракурсу скидався на стиснутий кулак з кам'яними виступами-суглобами. Я поглянув на Дару, втрачаючи розуміння, іноді мені здавалось, що я дивлюсь на власне обличчя, відображення, яке пересмикувалось і я не міг його зафіксувати, мене охоплював неспокій і тоді я думав чим це все скінчиться, усвідомлюючи, що все не просто, але це мене й притягувало, я тягнувся до неї, намагаючись пояснити для себе, що хвилювало мене у ній. Чи ставиться вона до мене серйозно? Навряд, для неї я скоріше був забавкою, якій вона не надавала багато значення, але й не відпускала з поля зору у хвилини неспокою і тривоги, які накочувались на неї дуже несподівано, вона звинувачувала мене в тому, що я не можу нічим зарадити, не хочу і не можу заспокоїти, бути переконливим в тому, що все насправді добре. Мене розривало зсередини в такі хвилини, я не думав про легку форму шизофренії, про пігулки, лікарів, мені мені видавалось природнім бути в такі моменти поруч з нею і розгублено розводити руками, втримуючи її силоміць в своїх обіймах, намагаючись все ж зрозуміти, чим же саме я не можу зарадити.

Я вирішив пошукати дрова і почав дертись досить крутим схилом, водночас обмірковуючи внутрішні негаразди, а з пальним тут було сутужно і скоріше воно схоже було на хмиз і то досить специфічний, але раптом я натрапив на розлогий кущ ялівця і склавши поруч назбиране, почав общипувати сухі незграбні духмяні гілочки, складаючи їх в букетик наче приправу до полум'я, водночас, думаючи, що добром це все не закінчиться. Я відчував, що ми насичуємось одне одним і завдяки подібним елементам в наших організмах виробляється імунітет і віддаляючись ми все глибше зазираємо у власні основи і глибини. Її це не страшило, мене наповнювало своєрідним спокоєм, що був замішаний на соромі перед нею, що я дійсно на можу завадити хворобі, якій моє Я відчайдушно протистояло. Ковзаючи схилом до стоянки я раптом усвідомив, що звідси нас чекає дещо інша подорож і не зовсім синхронна.

Каша була з приємним ароматом, а можливо то наші дихальні шляхи були забиті ялівцевим димом. Ми методично жували і слідкували поглядом за смужкою сизого диму від багаття , яка згодом ставала зовсім прозорою і зливалась з вранішніми горизонтами. Нам було значно ліпше, але все ж ми насторожено поглядали одне на одного. Збирались ми не розмовляючи, а дорогою до озера дивувались як ми посеред пітьми сюди забрались. Інтуїтивно оминаючи турбазу широкою дугою ми спустились до озера і вирішили скупатись. Берегом неспішно прогулювалось двоє вершників на конях без сідел і збруї, вода здавалась легкою і дійсно підсвічувалась. Ми відігрівались на камінні і складали приблизний план як піднятись на плато. З кущів раптом виринула жіночка і майже насильно пригостила нас печеною картоплею і овочами і повернулась до компанії, що святкувала-відпочивала поруч. Напевно, ми здались їй голодними і трохи здичавілими. Піднімались ми хвилин сорок і було це не зовсім легко — схили були круті, а ми дещо знесилені. Проходячи повз караїмське кладовище ми зустріли крішнаїтів — усміхнених, голених, молодих людей, які просто таки бігли нам на зустріч з фразами “харе бол” і т.д. Це було дійсно трохи дивне місце...

Як я вже казав, все перемішалось. Каміння і ящірки. Ящірки, розпечене каміння і прохолодні печери. Ми чекали Вову. Ми блукали околицями, рахували плазунів, намагались їх класифікувати, згодом вони нам набридли, спробували поговорити з художниками, які вже були на своїх позиціях біля цитаделі, ховались від спеки, Михалича і туристів з рюкзаками, які сприймали нас за аборигенів, залишали нам цигарки і навіть фотографували, ми, певно, дійсно були схожі на людей, які перебувають тут вже досить довго...

далі буде...